17:07, 5 січня 2012, четвер

Свідомо чи несвідомо, але Перкалаба нарешті докотилась до естафетних позицій продовжувачів справи Братів Гадюкіних у висміюванні хохлів та інших автентичних рагулів.

На новому еволюційному щаблі українського глобусу Перкалабі довелося стати глядачами та учасниками такого феномену, як вишиванкова мода на усе етно-автентичне, що так романтичне повертає заквітчані душі до свого незамуленого бусурманами коріння.

На "Дідо" Перкалаба стоїть над прірвою у вишиванці і здається, все ж таки усвідомлює ту межу за якою у творчості розпочинається маразм, і де певна модність вже стає не комільфо у вихованому товаристві.

Бо ж пересмішними адептами Перкалаби вже є не ті бурсові рагулі, які були в ситуації Гадюкіних, а рагулі культурні, з вищими освітами, що так прагнуть доторкнутись до світлих джерел своїх прадідів.

Свідомо чи несвідомо, але над Перкалабою жертовно бовваніють не тільки театралізовані партія та Бог, але й Том Вейтс та Primus. Схоже, що краєм вуха перкалабчани чули й про таку каліфорнійську формацію, як Estradasphere.

А в усвідомлено чи неусвідомленому кітчі вишиванкого реалізму завжди помічним буде буффонада піратської італійщини від Майка Паттона на його альбомі "Mondo Cane" ("Рай").

З борту такого пароплаву Перкалаби можна відразу скинути кавер Гадюкіних ("Було не любити"), якого лише міліметри відділяють від серії бездарних каверів на Гадюкіних. Він швидко набридає і тільки на підпитку він не буде питкою.

Впадання у дитинство Жеки Гудзя на "Дідобородатий" може радувати тільки маляток, хоча зважаючи на творчу кризу Gogol Bordello за звітний період (в альбомному, а не концертному варіанті), такий номер програми може розслаблено задовільняти й дорослих вуйків та тет.

Зачистивши територію від непотрібу, Перкалаба свідомо чи несвідомо й розпочинає свій театралізований патос трагедії у карпатських лісах. Психоделія дрейфує карпатським Твін Піксом орієнтуючись на останній альбом Дахи Брахи. Відтворюються весільні лабання з традиційним смутком біля калини та мазохізмом імені Брєговіча.

Давати зараз Брєговича – то маразм повний, але етно-рагулі завжди тужать за такими мелодіями, що розгортають і згортають їх автентичну душу. Тут завжди лунає така правильно тужлива труба за якою стоїть сльозоточива рекламність регіону для старших європейських братів ("Ау").

Карпатське танго ("Галочки") відспівує параноїдальні пошуки власного коріння завдяки домінуванню у тих мандрівках вже згаданого рагулізму з прогнозованим потягом до шизофренії ("Sun is rising").

Від такого тотального зла потрібні якісь заговори. Це може бути попса, що претендує на статус експериментів ("Дідо4"). Рагулі особливо пруться від такого підвищення своєї меломанської оцінки. А особливо нахабним деконструктором цієї системи етно-зла є пісенька "Любовь инженера", яка простібнувшись над абсурдністю будівничих комунізму продовжує глумитись над вишиванковою диктатурою етно-соц реалізму.

Невипадково помічною у такому процесі виявилась ще більша присутність (і наслідування) Євгенія Гудзя. Точніше, експлуатація його романтичного образу ліричного героя, що, як вже було було згадано, також дійшла до певного тупику. Такої самопародійної резервації ("Тікобиви").

Тропічно-реміксований балаганчик "Tikobyvyhotily" розбурхує рекламні бажання і ставить найважливіше запитання для усієї етно-спільноти. Чи може експлуатація бойких гуцулів вийти за межі туристичного завлєкалова і перестати стрибати аборигенами перед старшими братами?

P.S. На цих заповідних територіях символічних уявлень про Україну успішно проскакав минулого року амбієнт-проект Blanck Mass з треком "Chernobyl". А ще більш успіхів досягнула Еміка зі своїм альбомом чорнобильсько-шизоїдного пост-дабстепу "Emika" (2011), який більше пасував би не Сталкеру Тарковського, а польсько-японському Авалону, де всі активно шпіляються у віртуалі на виживання.

олександр ковальчук