Дитяча письменниця Леся Воронина є авторкою улюблених книжок багатьох українських дітей – " Суперагента 000", "Прибулець з країни Нямликів", "Хлюсь та інші", а за книжку "Таємне товариство боягузів" пані Леся отримала цьогорічну нагороду "Книга року ВВС".

Ще одна премія - президентська відзнака "Книжка року" за книжку "Сни Ганса Християна" ознаменувалась скандалом: Воронина і художниця Катерина Штанко відмовилися її прийняти, "з гігієнічних міркувань".

"Українська правда. Життя" зустрілась з письменницею, аби обговорити сучасну дитячу літературу, цілком доросле життя в Україні, а також минуле.

Пані Леся розповіла, як її двічі намагалися вкрасти страшні дядьки, і про те, як важливо не давати дітям цілком "цукровий погляд" на життя.

Про премії 

Це була дивна історія. На початку минулого року нам з художницею Катериною Штанко повідомили, що поважне журі присудило нам президентську премію "за видатні досягнення в галузі літератури" за книжку "Сни Ганса-Християна". 

Для мене це було цілковитою несподіванкою, бо я й не підозрювала, що нас на ту премію "висували". Окрім того, "Сни" - це мої фантазії на тему казок Андерсена і, певно, нагородити в першу чергу треба було його… 

А якщо серйозно, то ми з Катею відмовились від президентської ласки без жодних вагань. Так би мовити, з гігієнічних міркувань. Взяти ту премію з рук нинішнього гаранта, означало б перекреслити все, що ми робили досі і показати, що ми готові "їсти з руки" нових господарів України. Знаєте, нас навіть намагалися умовити, переконати, що можна ці гроші можна віддати, наприклад, хворим дітям. 

Але ж тут ідеться зовсім про інше – ті сто тисяч гривень не врятували б мільйони окрадених нинішньою владою дітей, які щодня вмирають у наших злиденних лікарнях. 

Я в ці ігри не граю, а співпрацю з нинішньою владою, хоч би якими добрими намірами це пояснювалося, вважаю колаборанством. 

Про можновладців

Я маю своє "фантастичне" пояснення того, що відбувається з нами сьогодні. 

Уявіть, що більшість у ВР і Кабміні - це хижі космічні прибульці, які прилетіли на Землю, щоб будувати тут свої багатоповерхові термітники, руйнуючи непотрібні їм старовинні будинки, вулиці й парки і безперервно пожираючи все, що можна вхопити, запхати собі в горлянку й перетравити. 

Розумієте, у нас з ними абсолютно різна шкала цінностей. Якщо ви милуєтеся прекрасним пейзажем, слухаєте музику чи захоплюєтеся вишуканим старовинним палацом, то ви для цих істот - просто клінічний ідіот. 

Так, вони ходять до церкви й жертвують "своїм" храмам мільйони. Але для них Бог – це головний пахан, якому треба дати пайку з общака, і тоді він влаштує так, щоб у правильних пацанів все було в шоколаді! 

Про міністерство культури 

Чи можу я назвати хоч одну державну структуру, що діє ефективно? Я таких не зустрічала. І це цілком зрозуміло, адже все в нашому житті взаємопов’язане. 

Якщо ми їздимо по дорогах, асфальт на яких тане разом зі снігом, то який сенс жалітися на медицину чи на культуру? Якщо у нас міліціонери часто нічим не відрізняються від бандитів, то звідки візьмуться нормальні люди в МВС? 

Часом трапляються винятки – раптом натрапиш на нормального уважного лікаря, розумного вчителя, який любить і розуміє дітей, чи навіть на службовця у якомусь офіційному кабінеті, який хоче тобі допомогти без жодного хабара… Але такі поодинокі приклади доброго ставлення одразу ж перетворюються на подію року, настільки вони рідкісні. 

А щодо Міністерство культури, то, як на мене, воно нічого справді корисного для нашої культури не робить. Воно працює саме на себе, як і решта пострадянських структур. 

Про історичну спадщину 

Леся Воронина: Верховна рада і Кабмін - це космічні прибульці

Колись я працювала в Музеї народної архітектури в Пирогово. Одного разу під час розкопок на Подолі знайшли дерев’яний зруб часів Київської Русі і привезли на реставрацію до нас. 

Якось я помітила, що жіночки, які працювали на будівництві Музею, щодня перед обідньою перервою виносять зі складу, де зберігалися ті старожитності, чорні порепані колоди. 

Виявилося, що вони тими тисячолітньої давнини дровеняками розпалювали багаття, на якому варили куліш… Та ще й примовляли: "Та кому воно нада те старе барахло? Построїли б шось красіве, кірпічне, під бляхою". 

І ті жінки не винні, розумієте? В них була інша шкала цінностей. Для них усі ми були пришелепкуватими інтелігентами, що казилися з жиру. Та ще й "городські" були, падлюки. 

Про жлобів 

Наше замилування селом, коли ми пускаємо скупу сльозу, згадуючи про гнаних і голодних селян, наївне й дуже далеке від реалій нинішнього дня. Насправді всі ті селяни вже давно не побіджені та не голодні. 

Частина з них перетворилася на жлобів, які добре вміють видирати з горла все, що тільки можна. Люмпен заволодів країною. Агресивні рагулі перемогли закомплексованих інтелігентів. 

Звичайно, в селі є добрі і порядні люди. Але зараз я кажу про тих, котрі знають, як зубами й ліктями пробивати собі шлях "нагору", коли слід казати "правильні" слова, і як допастися до корита. А ось тоді вони вже покажуть усім цим зараженим ідеєю лібералізму інтелігентам, хто насправді головний! 

Та, врешті, – це зовсім не конфлікт села з містом. Насправді це конфлікт інтелігенції й люмпена. Нинішнє місто - така ж територія люмпена. Тільки тут люмпени ходять у дорогих піджаках і їздять на чорних лексусах. 

Після виборів 2010 року я зрозуміла - Янукович це середньоарифметичне втілення середньоарифметичного малороса, такий-собі "парень молодой", який "вышел в степь Донецкую", а опинився… в президентському кріслі. 

Про солідарність 

Одного разу мені подзвонив слухач на радіо і досить єхидно запитав, чому під час вручення премії "Книга року Бі-Бі-Сі" 2008 року, коли перемогла Люко Дашвар, ніхто з присутніх письменників-фіналістів не підійшов її привітати? 

І я подумала, що, блін, це таке жлобство… Того дня я особисто посоромилася підійти до Люко Дашвар, бо ми не були знайомі. Хоча насправді підійти привітати мені ніщо не заважало. 

Чому так сталося? Може тому, що в нас підтримують одне одного, радіють успіхам колег і виявляють цю радість лише члени однієї "тусівки". 

Зараз у нас немає цілісного літературного середовища – є тільки клаптикове, такий собі літературний печворк. 

А щодо національної ідеї… сьогодні наших співгромадян здатен об’єднати хіба що футбол, та ще, часом, бокс. 

Про дітей 

Попри всі зусилля пана Табачника та очолюваного ним міністерства, в Україні є дуже багато розумних і талановитих дітей. 

Свого часу, коли я працювала головним редактором журналу "Соняшник", до нас приходили тисячі листів з чудовими дитячими оповіданнями, віршами, малюнками. 

І сьогодні спілкування з дітьми й підлітками для мене - "екологічна ніша". Лише в дитинстві ми вміємо так самовіддано дружити, так гостро, оголеними нервами сприймати несправедливість і радіти кожному дню. 

Як привчити дітей до читання 

Діти обирають ті книжки, яким вірять, з героями яких можуть себе ототожнювати. 

Ви пригадуєте, як критикували у нас "Гаррі Поттера" Джоан Ровлінг , як звинувачували її в усіх смертних гріхах? Але це семикнижжя здійснило переворот у дитячій літературі, читання знову стало модним. 

Діти повернулися до книжок, заразилися цією чарівною хворобою – книгоманією і вже не уявляють свого життя без книжки. 

"Я дуже хотіла, щоб мої читачі зрозуміли, що лише та людина, яка подолає свій страх, стає вільною і зможе перемогти найлютішого ворога"

Власне, саме талановита й захоплива книжка може стати протиотрутою, ліками від тотальної попси, що заполонила світ, прищепити дитині добрий смак, розвинути уяву, навчити думати й робити власні висновки. 

Про політичні акценти в дитячій літературі 

Так, в моїй пригодницько-фантастичній повісті "Таємне товариство боягузів та брехунів" і справді діють хижі прибульці з космосу синьоморди, які хочуть заразити людство вірусом страху й заволодіти Землею. 

 

Чи схожі вони на наших можновладців? Про це ви можете дізнатись лише прочитавши книжку й розплутавши усі сюжетні вузли та вузлики, які я позав’язувала так хитро, щоб читачеві весь час було цікаво. 

А якщо серйозно, то я дуже хотіла, щоб мої читачі зрозуміли, що лише та людина, яка подолає свій страх, стає вільною і зможе перемогти найлютішого ворога. 

До речі, мої герої часто вдаються до такої універсальної зброї, як сміх. Адже осміяний ворог перестає бути страшним, він стає жалюгідним і безсилим. 

Паралімпійська література 

Колись я придумала таке визначення, як "паралімпійська література", і стосується воно усіх тих "правильних", квазіпатріотичних і неймовірно нудних книжок, де сердешних діточок повчають, як треба жити на світі. 

Але при цьому жодна дитина з власної волі таких книжок не читатиме, а прийматиме їх, як "гіркі ліки". І жодні патріотичні гасла й заклики не примусять малого читача таку книжку полюбити. 

Мені здається, що серіал "Альф", мультфільми "Тачки" чи "Шрек" у блискучому перекладі українською Олекси Негребецького зробили для популяризації української мови більше, ніж всі розмови про калину та солов’їв. 

Про шкільну програму з української літератури 

В нашій дитячій літературі донедавна був майже відсутній нормальний сильний і життєрадісний українець. Згадайте шкільну програму. Я пам’ятаю, як у школі після читання "Новини" Стефаника просто захворіла. 

Розумію, що дитині треба прищеплювати доброту й співчуття до стражденних, але ж робити це треба так, щоб не викликати у читача жах і відчуття зневіри й безвиході! Ну чому всі наші герої неодмінно мають страждати? 

Мене досить часто запрошують виступати перед школярами. І коли я у них запитую, які книжки з шкільної програми їм сподобались, то крім "Тореадорів з Васюківки" Всеволода Нестайка діти не називають жодних інших творів. А на запитання: чому? – відповідають: "Бо в усіх інших книжках всі мучаться і вмирають". 

Нещодавно шкільну програму з української літератури змінили. Можливо, вплинула критика. Туди ввели багато творів сучасних українських письменників, які пишуть у жанрах, які так люблять діти: детективи, пригоди й фантастика. 

Втрапили до програми і мої тексти. І я дуже сподіваюсь, що мої фантастичні історії не розчленують на "тему" та "ідею". І що у дітей не пропаде до них інтерес.


 "В нашій дитячій літературі донедавна був майже відсутній нормальний сильний і життєрадісний українець"

Шкода тільки, що з оновленої програми не увійшли блискучі історичні твори Володимира Рутківського. В сучасній шкільній програмі і так майже немає текстів "для хлопчиків" та ще й пов’язаних з українською історією й написаних так майстерно й цікаво. 

Володимир Рутківський – постать в нашій літературі унікальна. Людина, яка десятки років писала в шухляду, аж поки, після виходу у видавництві "А-ба-ба-га-ла-ма-га" його пригодницької трилогії про хлопчиків-джур, дочекалася слави та визнання. 

Рутківський зробив переворот в українській дитячій літературі, так само, як Ровлінг - у світовій. Щоправда, пані Джоан не довелося долати стільки перепон на шляху до свого читача. 

Про видавців 

Є видавці, котрі вміють створити вдалий комерційний проект, але не мають "нюху" на гарні книжки. І навпаки – є такі, що мають добрий літературний смак, але зовсім не вміють продавати те, що видали. 

Для мене прикладом цілком успішних видавців європейського рівня є Іван Малкович і Мар’яна Савка. І "А-ба-ба-га-ла-ма-га", і "Видавництво Старого Лева" мають не просто добрі продажі на ярмарках – кожна їхня книжка стає подією, має гарантію якості. 

Книжки треба просувати та рекламувати – існує ціла наука промоції книжок і поки наші видавці її не опанують, розповсюдження книжок відбуватиметься на рівні сільської самодіяльності. 

Про продажі книжок 

Нещодавно лише за один день в Кіровограді купили більше 200 моїх книжок. Як це сталося?Просто викладач місцевого педагогічного університету Олександр Ратушняк грамотно й чітко організував мої виступи перед зацікавленою публікою - студентами, дітьми й постійними відвідувачами Українського клубу. 

І я зрозуміла, який голод на українську книжку існує на Сході, адже україномовних книжок у місцевих книгарнях практично немає, та й самих книгарень немає також. Але для того, щоб вивчити попит, знайти приміщення й "розкрутити" мережу книгарень треба довго "лупати сю скалу" і набити на лобі не одну ґулю. Набагато простіше засипати книжковий ринок російськими детективно-любовно-фентезійними дешевими виданнями. 

Про іграшкову машинку для перевезення в’язнів 

Мене історія про продаж у магазинах іграшкових машинок для в’язнів вразила. Уявити, що малий хлопчик чи дівчинка фантазує на тему в’язничних буднів та стосунків між покараними бандюками та їхніми охоронцями, досить складно. 

Хоча останнім часом серед дитячих розваг можна знайти й екстремальніші: маски із закривавленими іклами, знаряддя тортур, не кажучи вже про різноманітну зброю - від старовинної до найсучаснішої лазерної. 

Я знаю, що хлопчики в усі часи гралися у війну, але коли дитині послужливо пропонують іграшкові кайдани, шибеницю й маленьку гільйотинку, щоб відтинати лялькам голови, то мені здається, що світ остаточно збожеволів. Така собі казочка у стилі американських бойовиків, де добро перемагає зло, а потім довго мучить його паяльником. 

І хоча я абсолютний противник примітивно-солодкавих історій, часом мене жахають жорстокі комп’ютерні ігри. 

Пам’ятаю, як на конкурс "Золотий лелека" надіслали рукопис про симпатичного маленького кажана-вампірчика, який подружився з молодим моряком і той жалісливий хлопець підгодовував малого кровопивцю, час від часу прикладаючи його до власної вени…. Вампіри та всі ці "сутінкові саги" зараз дуже модні серед дітей та підлітків. 

Ризикую здатись старомодною й відсталою, але мені здається, що дитині не варто показувати, що потвори, хижаки та вбивці – це частина захопливої гри, що це нормально й навіть весело. 

Хоча і тут є межа. Скажімо, я не зрозуміла, навіщо забороняти "Сімпсонів" - дотепний, іронічний і блискуче зроблений серіал, який так нажахав наших захисників моралі. 


Леся Воронина любить равликів. Ось така колекція звірят у неї є

Чому українські дитячі письменники не пишуть про розлучення, смерть та інші проблеми 

А у нас взагалі реалістичної дитячої прози майже немає. І я не знаю – добре це чи погано? Мабуть, у наших письменників просто не піднімається рука писати про те, що насправді нас оточує, і вони, разом зі своїми читачами, тікають кудись в уявний, вигаданий світ. 

До речі, і Астрід Ліндгнен, і Туве Янсон, і Роалд Дал жодної книжки про реальне життя не написали. І слава Богу! Бо тоді не з’явився б опецькуватий Карлсон з пропелером на спині, і не було б мумітролів і таємничої шоколадної фабрики, де відбуваються дива. 

Хоча я розумію, що книжки, де діти читатимуть про цілком пізнавані життєві ситуації, також потрібні і вони вже потроху з’являються. Ірен Роздобудько нещодавно видала цікаву повість "Арсен", де головний герой – підліток, який тікає з дому і хоче зрозуміти, чому його батьки розлучилися. 

Іван Андрусяк отримав міжнародну премію "Біла ворона" за книжку про дивакуватого гладкого хлопчика, який намагається "вписатися" у середовище ровесників, порозумітися з батьками й учителями і втрапляє в різні курйозні ситуації.

Навесні вийшла книжка "Мама по скайпу", куди увійшли 11 оповідань українських письменників про життя дітей, мами яких змушені працювати за кордоном. 

Але про дітей із серйозними фізичними вадами та про травматичний досвід дитини, яка стикається з "дорослими" проблемами, наші письменники, на відміну від своїх зарубіжних колег, майже не пишуть. 

Чи можна дітям писати про смерть? Коли Астрід Ліндгрен написала фантастичну повість "Брати Лев’яче серце" про смерть двох братів – старший брат намагається врятувати свого брата-каліку й вони разом гинуть - у Швеції вибухнула суперечка про те, чи можна з дітьми говорити на таку дражливу тему, як смерть. 

Я думаю, що так, якщо людина, яка звертається до таких проблем, має "абсолютний літературний слух". Інакше в дитини може бути травма. Особливо, якщо автор спекулює на дитячій цікавості до "заборонених тем". 


 Сімейний куток. На фото зліва - Леся Воронина з сином

Про дитячий травматичний досвід 

Моє покоління вчили беззастережно довіряти дорослим, "бути хорошими" і слухатись старших. І мені ніхто не казав, що дорослі бувають погані. Мабуть, через це в дитинстві мене двічі крали, і я дивом врятувалася. 

Вперше, років у шість, мене заманив у темний під’їзд будинку Морозова на вулиці Толстого в Києві, де ми тоді жили, якийсь миршавий дядечко: "Дєвочка, иди сюда, я тебе щеночка покажу!" 

Було дуже страшно. Хоча я не розуміла, що зі мною хочуть зробити. Мене врятували знайомі пацани, які прийшли в той закапелок курити. 

Вдруге це сталося на подвір’ї нового будинку в Дарниці, куди щойно переїхала моя тітка. Мене відправили погуляти надворі з дітьми. Але це була нова компанія, тому я соромилась і просто стояла біля під’їзду. 

Тут до мене підійшов чоловік зі словами "Девочка, ты знаешь, что взрослым надо помогать? Пошли, ты мне подержишь дверь, я замок врезаю". 

Я знала, що допомагати треба, і пішла з ним. Дядько завів мене до квартири "Я только инструменты возьму", замкнув двері і сказав, що зараз прийде інший дядя, і ми будемо всі разом гратися. 

Він був такий страшний, з побитою віспою мордою, такий неправильний – я таких раніше не бачила. 

Визволила мене сестра, помітила, що мене не видно в дворі, бігала по під’їзду й кричала "Леся", шукала мене. Той дядько це почув, відволікся, і я вирвалась, відкрила двері, втекла. 

Величезна помилка переконувати дитину в тому, що дорослий світ завжди приязний і добрий до неї. Коли вона зіткнеться з реальним життям, той досвід може стати для неї трагічним. 

Балачки про щасливе дитинство мене страшенно дратують. Хіба ми не знаємо, якою безпорадною відчуває себе дитина, коли вона повністю залежить від дорослих, які часто бувають жорстокими й несправедливими. У кожного з нас є цей досвід. 

Сьогодні діти в Україні змінилися. Стали більш розкутими, не такими закомплексованими, якими були ми. Думаю, це сталося й через те, що вони ототожнюють себе з героями улюблених книжок і фільмів, кращі з яких вчать дітей самостійно думати й приймати власні рішення, а не були слухняними виконавцями чужих наказів та нав’язаних стереотипів.

Про радіо "Культура" 

Я вже досить давно веду передачі радіо "Культура". І в мене жодного разу не було випадків цензури, ніхто ніколи мені не забороняв запрошувати тих гостей, яких я хочу. Це письменники, історики, художники, актори й музиканти – цікаві особистості, які мають власні погляди на те, що відбувається сьогодні в Україні, і готові поділитися своїми думками зі слухачами. 

Єдина прикрість: слухати наш канал можна лише на старих трипрограмниках-"брехунцях", яких вже не випускають, або на тих коротких хвилях, які просто не ловлять сучасні приймачі. 

Це мені нагадує старий анекдот про дурдом. Пам’ятаєте? Приходить в лікарню комісія з перевіркою і бачить, що на дні басейну борсаються закривавлені психи. Вражені інспектори питають: "Що ви там робите?!" А хворі відповідають: "Нам головлікар пообіцяв - як навчимося плавати, тоді він пустить в басейн воду!" 


 

Про пропаганду 

Упродовж останніх десятиліть активізувалася антиукраїнська пропаганда: справа Дем’янюка в Ізраїлі, а згодом у Німеччині, російська кіноверсія Другої світової війни, де українці постають страшними монстрами, злочинцями, гіршими за фашистів. 

А тепер жахливі звинувачення з боку Польщі щодо Волинської трагедії. Так, 70 років тому на Волині загинули десятки тисяч безневинних людей тільки тому, що вони були етнічними поляками. 

І тепер щодня на першому каналі Польського радіо звучать документальні свідчення людей, які пережили цю трагедію і які на власні очі бачили, як українці по-звірячому вбивали їхніх рідних. І ці спогади звучать у супроводі українських пісень. 

Це нестерпно слухати, бо кожне слово тих людей, які тоді, у липні 1943 були маленькими дітьми, - правда. Але ми не почуємо ні на українському, ні, звичайно, на польському радіо свідчень українських селян, які пережили такі ж трагедії, коли вирізали українські села й вбивали мирних селян. 

Те, що зробили 148 депутатів ВР на чолі з товаришем Колісниченком, звернувшись до Польського Сейму з пропозицією визнати Волинську трагедію геноцидом, вчиненим ОУН-УПА, без жодних спроб порозумітися і врахувати ті складні й неоднозначні події, що відбувалися на Волині під час німецької окупації , - чергове свідчення того, що люди, які керують нашою державою, ненавидять і зневажають народ і країну, в якій живуть. Здається таких прецедентів ще не було в історії жодної держави. 

Минулої суботи я запросила на свою передачу історика Кирила Галушка, хотілося, щоб ті люди, які мають можливість слухати канал "Культура", почули думку професійного історика. Ми зв’язалися телефоном з Ярославом Годуном, директором Польського інституту в Києві, який брав участь у Акції примирення на Волині. 

На місце трагедії цього дня приїхали українці і поляки, які взяли участь у Службі Божій, яку спільно провели представники польської й українських церков. Після вшанування пам’яті загиблих поляків, всі учасники поїхали через кордон до Польщі, на те місце, де у липні 43-го було знищене українське село. 

І це дає надію на те, що в обох наших країнах існують інтелектуальні й духовні сили, які хочуть шукати порозуміння. Хоча часом мені здається, що це – голос волаючого в пустелі, який ледь пробивається крізь дикий галас синьомордівських "прибульців".